Зізнання в коханні острову
Не можу дочекатися, коли я знову побачу тебе. Проведу пальцями по твоїй шорсткості. Посміхнуся твоєму сонцю. Ти поцілуєш мене своєю вологістю. І я затанцюю серед твоєї соковитої зелені. Вранці ти запропонуєш мені каву. Ту саму - ніжну. Я здивуюся: невже залишилося? Ми заплющимо очі в молитві про те, що за бурею завжди йде штиль. І я буду захоплюватися строкатістю твоєї бідності. Я не можу дочекатися, коли знову побачу тебе. Незнайомця. Мало знайомого. Знайомого. Близького. Коли я знову побачу тебе.
***
Я люблю тебе. Брудного. Зруйнованого. Перекошеного. Обшарпаного. З відкритими ранами. Спорожнілого. З переламаними гілками-руками. Зґвалтованого минулим. І теперішнім. Небезпечного. Кримінального. Заплутаного. Приреченого. Невільного. Я люблю тебе. Вільного. Різнобарвного. Соковитого. М'якого. Чуттєвого. Доброго. Усміхненого. Рррр-икаючого. Музичного. П'янкого. Ритмічного. Сексуального. Смачного. Щирого. Засмаглого. Ти - моє перше карибське кохання. Ти нагадуєш мені мій рідний дім, і дім, який у мене в душі, але не в крові. Можливо, я покохаю когось після тебе. Можливо, ти розіб'єш мені серце. Можливо, я ніколи більше не побачу тебе. Але сьогодні люблю тебе. Дякую, що ти чекав.
***
Здається, тут змішалося минуле і майбутнє. Нова я? Чи повернення до забутої старої? Як ковток свіжого повітря і як повернення в далеке минуле. Я десь давно це вже бачила, відчувала і чула. У тому фільмі про дівчину, яка вчилася танцювати. І якою я стала. У тих чорних очах, у яких безнадійно шукала відповідь. У розповідях про цукрову тростину. У ритмах чужої музики. У келихах із тим самим напоєм, у яких я змішував сміх і сльози. Що я хочу розповісти вам? І чи хочу? На світі багато чудових місць, це не новина. Ми можемо з радістю їх досліджувати, закохуватися в них, милуватися ними. Але навіть найкрасивіші місця у світі не зворушують нас так, як ті, що мають зв'язок із нашим серцем.
***
Я - Нью-Йоркер. Я пишу думки в перервах між станціями метро, пальцем набираючи їх на айфоні. В іншій руці в мене кава з паперового стаканчику. Я - Нью-Йоркер. Моя кава має бути стронг, міцною, екстра шат. Щоб ковток дряпав горло. Щоб будила мене різко як молотком по голові. Щоб запустив мій двигун, дав мені шанс не бути поглиненою двигуном, воістину, майже вічним - Нью-Йорком. «Дайте мені найкращу каву острова. Ну щоб точно ме енканта! Ісла ж дель енкантно!». Ковток, другий. Не те. Пуерто-Ріко - територія США. Але пуерто-риканська кава - ні. Таке розчарування. Третій, четвертий. Пуерто-риканська кава не ріже і не вдаряє. Вона ніжна і м'яка. Як прибій в одній із бухт В'єкаса. Як мова острова Борікуа, коли літери трохи з'їдаються. Від задоволення. Під міцною шкаралупою зерен ховається серцевина делікатна й тепла, як душа острова, схована за міцними стінами фортеці Ель Морро. Як за чорними очима - тепла ніч, що огортає. Одного з раїв на цій землі.
