2020 книжковий рік
“Навіть якщо в тебе під боком YouTube, тривимірні відеоігри тощо, все одно вільний час ти проводиш за книжкою. Таких людей, як ти, одна людина з двадцяти. І поки ви існуєте, я не бачу приводу серйозно турбуватися за майбутнє книжок і художньої прози». Х. Муракамі «Письменник як професія”
Я знаю, що в мене багато друзів і знайомих, які читають, - тих самих «1 із 20». Може, давайте, урізноманітнимо пости про серіали і поговоримо про книжки, які ми прочитали у 2020? В Інстаграмі я нещодавно запитувала про найцікавішу книгу, прочитану вами за минулий рік, тепер своїм «книжковим роком» хочу поділитися я.
Більше читати - було однією зі звичок, до яких на початку минулого року я запланувала повернутися знову. Вважаю, що частково у мене це вийшло. Цього року я прочитала 13 книжок. Це вдвічі більше, ніж 2019-го, але все ще втричі менше, ніж у далекому 2013-му: тоді я прочитала 37 книжок за рік.
Книгу, яка мене найбільше вразила цього року, я дочитала буквально напередодні Нового Року «За горами - гори. Історія лікаря, який лікує весь світ» Трейсі Кіддера. Це книжка про американського лікаря Пола Фармера, який створив НКО «Партнери в ім'я здоров'я» і який надає кваліфіковану медичну допомогу найбіднішим верствам населення в різних частинах світу.
“Скільки можна було б зробити в Гаїті, якщо пустити на це кошти, які країни першого світу витрачають у перукарнях для домашніх вихованців.”
Схожа за тематикою, але менш мене вразила книжка - «Три чашки чаю» Грега Мортенсона і Девіда Олівера Реліна. Книжка про те, що як Мортінсон будував школи в Афганістані та Пакистані. І остання книжка в рамках теми соціальних проблем країн третього світу, яку я прочитала цього року - «Чому одні країни багаті, а інші бідні» Дарона Аджемоглу і Джеймса Робінсона. Книжка читалася довго й іноді важко: це велика політекономічна праця. Теорія, за допомогою якої автори намагаються дати відповіді на поставлені запитання, дуже цікава і багато в чому дійсно має сенс.
Перед переїздом в Азію я прочитала дві книжки з азійської тематики: «Гребля проти тихого океану» Маргарет Дюрас про життя французьких колоністів в Індокитаї і «Тихий американець» Грема Гріна про В'єтнам 50-х років - останні місяці колоніального панування там французів. Сподобалися обидві. На додачу до цих книжок про далекі культури я прочитала «Русский дневник» Джона Стейнбека. Це подорожні нотатки самого Стейнбека про його подорож СРСР. Дуже сподобалося! Особливо запам'яталося, як автор виділив Україну серед решти республік і тепло про неї відгукувався.
“Якби я вірив у вашого бога і в рай, я поставив би свою райську цитру проти вашого золотого німба, що через п’ятсот років на світі не буде ні Нью-Йорка, ні Лондона, а вони, як і раніше, вирощуватимуть рис на цих полях, і у своїх гострих капелюхах будуть носити продукти на ринок, підвісивши кошики на довгі жердини.”
У червні я почитала нову книгу одного з моїх улюблених письменників - Мішеля Вельбека, «Серотонін». Усе стало ще похмурішим і песимістичнішим, ніж у його попередніх роботах.
“І ось тепер нарешті я залишився один, ніколи я ще не був таким самотнім, і хоча хумус, цілком придатний для самотніх радощів, від мене нікуди не подівся, на свята ним не обійтися, тут потрібна таця морепродуктів, а ось для неї потрібна компанія, таця морепродуктів на одного - це апокаліптичний досвід, навіть Франсуаза Саган не впоралася б з його описом, от уже чистий жаховик.”
У вересні абсолютно випадково мені трапилася книга однієї з дружин Пабло Пікассо – Франсуази Жило «Життя з Пікассо». Досить цікаво, але нічого занадто зворушливого. Хоча ця книга допомогла мені запам'ятати, як французькою буде слово «гроші»: так Пікассо назвав одного зі своїх синів. І ще запам'яталося, що Пікассо мав білу кізку, яку він назвав «скарб мого серця», але Франсуаза віддала її циганам.
“- Де моя біла козочка, яку я так люблю?
- Твою білу кізочку, - відповіла я, - яку ти так любиш, я віддала зграї циган, що проходили повз.
- Ти найнижча тварюка на світі! - заволав він. У житті не бачив подібної відьми.
І звернувся до Марселя:
- Можеш уявити собі таку мегеру? Бачив хоч раз кого-небудь до такої міри безсердечного? Тільки уяви собі! Віддати скарб мого серця якимось брудним циганам! Я впевнений, вони забрали моє щастя!”
Цього року я прочитала свою першу книжку корейської авторки: «Пані Кім Чжі Ен. Народжена в 1982» Те Нем Джу. Це книга про життя звичайної дівчинки-дівчини-жінки в Південній Кореї - країні, яка у більшості асоціюється з високорозвиненою і прогресивною культурою. Проте рівень гендерної дискримінації там жахливо високий. Я запитала у своєї корейської подруги, на скільки все, описане в книзі - правда? Вона з гіркотою підтвердила.
Оскільки цього року в мене виникло бажання взяти більший контроль над своїми фінансами, я вирішила прочитати кілька книжок на цю тему. Поки що прочитала одну: «Не ной. Тільки той, хто перестав нарікати на долю, може стати багатим» Джен Сінсеро. Практичних порад з менеджменту фінансів там немає, зате є поради як перебудувати свої ментальні установки про гроші. А наші думки - це і є ми, я так вважаю.
Ще я прочитала дві книжки найвідомішого японського автора Харукі Муракамі «Письменник як професія» і «Чоловіки без жінок». Перша, звісно, про письменництво; друга - про стосунки і самотність. Муракамі читаю рідко, але майже завжди його книжки залишають чудове враження. Дуже люблю його стиль.
“Адже я не на самоті на ізольованому острові. Я сам – ізольований острів.”
Книжка, яка мені найменше сподобалася і запам'яталася цього року це - «Про красу» сучасної письменниці Зеді Сміт. Попередня книжка авторки «Білі зуби» мені сподобалася, а ось ця, попри заманливий опис, не зачепила.
Таким був мій 2020 книжковий рік. Бажаю всім любителям почитати насиченого літературного 2021 року. Нехай нам усім трапляються такі книжки, яким серіали і в підметки не годяться!