Пішки до Сантьяго: як підготуватись і що очікувати від Каміно
Каміно де Сантьяго (ісп. Camino de Santiago, дослівно – «дорога Сантьяго») — це паломницький шлях (а правильніше сказати — шляхи, бо їх є декілька), який веде до іспанського міста Сантьяго-де-Компостела, де у величному, прегарному соборі похований апостол Яків (так, той самий — один з апостолів Ісуса Христа).
Існує сім офіційних шляхів Сантьяго, і паломники йдуть ними ще з IX століття. У ті давні часи основним мотивом паломництва був, звичайно, релігійний (шлях Сантьяго є одним із трьох головних християнських шляхів: до Єрусалима, Рима та Сантьяго-де-Компостела), хоча в середньовіччі його також можна було пройти заради отримання індульгенції за скоєне вбивство.
У наш час паломники з усього світу, різних віросповідань і з різних причин здійснюють це паломництво. І попри те, що сучасні мандрівники взуті в зручні кросівки, мають якісний одяг, який захищає їх від дощу й вітру, можуть зупинятися в миловидних кафе та смакувати смачною кавою, а за бажанням — скористатися сервісом доставки наплічників до місця призначення, — попри все це, цей шлях усе одно не втратив свого філософського сенсу та трохи містичної, особливої атмосфери.
Найперший день, найперше фото з Каміно
Каміно (з ісп. camino — «дорога», «шлях») проходять дуже різні люди. Цей маршрут не вважають спортивним гайкінгом або трекінгом, хоча й 15 км на день із 10-кілограмовим наплічником — це неабияке фізичне навантаження. Але Каміно — це радше духовно-філософська подорож, під час якої люди сподіваються знайти відповіді на свої запити, розібратися в собі, просто мати час подумати й відпочити від метушні повсякденного життя.
На Каміно можна зустріти людей абсолютно різного віку: від дітей, які йдуть із батьками, до людей 70–80 років; хтось іде шлях сам, хтось — у парі, хтось — із групою друзів. Каміно звучить різними мовами, але всіх паломників об’єднує побажання доброї дороги, яке іспанською звучить як «¡Buen Camino!», та спільний дух паломництва.
Оскільки цей шлях проходили люди протягом багатьох століть, він насичений сильною енергетикою всіх тих паломників минулого. Тому, коли йдеш Каміно, відчуваєш себе частиною чогось більшого…
Скільки треба йти
Кожний паломник іде Каміно зі своєю комфортною швидкістю та сам обирає дистанцію, яку вона/він готова/ий подолати: хтось проходить 30 км на день, хтось – 15; хтось долає всі 770 км Французького шляху й витрачає на це 4–6 тижнів, хтось (як я) йде лише останню частину маршруту, бо має, наприклад, тільки два тижні відпустки. Каміно також можна подолати на велосипеді або навіть на коні. Тому кожен обирає, скільки йти, залежно від можливостей, бажань та ресурсів.
Найбільш надихали мене паломники найстаршого віку, які їхали або йшли у своєму темпі, не звертаючи ні на кого уваги. Дивишся на них — і розумієш: щастя не в кілометрах, а Каміно — це не про швидкість, а про сам процес.
Щоб отримати сертифікат латиною про проходження Каміно, треба пройти мінімум 100 км або проїхати 200 км (і не важливо, з якої точки маршруту почати). Доказом того, що паломник виконав цю вимогу, є наявність «паспорта паломника» — креденсіаля, в якому щодня треба ставити принаймні дві печатки з датою. В офісі паломництва в Сантьяго-де-Компостела ретельно перевіряють кожну печатку і, ставлячи кілька запитань, видають сертифікат. Багато кафе, ресторанів і церков пропонують поставити штамп; їх мають також вуличні музиканти та продавці сувенірів, а хтось мені розказав, що інколи печатку може мати навіть іспанська поліція. Звісно, ця давня традиція безкоштовна (лише за паспорт треба заплатити 2 євро). акож ця деталь паломництва додає елемент гри: йдеш, збираєш ці різноманітні печатки – як ніби квест проходиш!
Шлях каміно промаркований дуже добре. Характерні жовті стрілки та символ Каміно – мушля – всюди ведуть тебе вперед. Звичайно, можна користуватися онлайн- або офлайн-мапами з детальним описом маршруту, але я йшла просто за маркерами. Заблукати досить важко. Каміно пролягає через різні пейзажі: села, невеликі міста, ліси, поля, виноградники, часом шумні дороги, узбережжя океану… По дорозі зустрічаються численні середньовічні церкви, а сама дорога іноді співпадаює із древніми римськими дорогами. Усі ці мальовничі краєвиди спонукають до роздумів і надихають.
Чому я пішла шлях Каміно-де-Сантяго
Всю цю інформацію я не знала, коли вирішила йти Каміно. Тобто я знала про існування якогось там шляху в Іспанії, бачила, що хтось із далеких знайомих його йшов, і просто мала собі на увазі, що колись, якось-небудь було би цікаво дізнатись більше про цей похід і пройти його. Але ж не просто так шлях оповитий репутацією див та магії: думка пройти Каміно з’явилась у мене в дуже складний момент мого життя.
В кінці березня я терміново летіла в Португалію, щоб попрощатись зі своєю близькою подругою, яка серйозно хворіла. Думка, що після зустрічі з нею мені треба йти Каміно, як нізвідки прийшла мені в голову.
Моя подруга також любила піші походи, природу, північ Іспанії та хотіла коли-небудь пройти Каміно. Тож свій шлях я присвятила їй — і я йшла його за нас двох.
Який маршрут я йшла
Оскільки я була в Порто, то логічно, що йти я обрала Португальський Каміно, який починається з Лісабона. Цей повний шлях триває приблизно місяць; якщо йти з Порто — два тижні, але я не наважилась одразу йти так довго, тож почала свій Каміно з іспанського міста Туі, яке знаходиться зразу за кордоном із Португалією.
У Порто я сіла на автобус до португальського міста Валенса, перейшла міст через річку, яка розділяє Іспанію та Португалію, — й опинилась у Туі, з якого вранці і почала свій шлях.
Він тривав шість днів (вже на третій день я зрозуміла, що цього мені буде відчайдушно мало — отже, наступного разу я точно піду мінімум на два тижні). За ці дні я пройшла 119 км. Тож на поличці біля ліжка маю сертифікат, де написано, що якась Domina Nicolaydem Savchak (так моє ім’я звучить латинською мовою) успішно здійснила паломництво до Сантьяго-де-Компостела.
Отже, вибрати, звідки починати Каміно, дуже легко: просто треба відкрити мапи шляхів і подивитись, звідки вам зручніше.
Коли краще йти
Мене попереджали, що на початку квітня на Каміно може бути багато дощових днів. Так і було — три з шести днів були дощовими, але це не були зливи, і жодного дня я не приходила на ночівлю змокла до нитки. Думаю, мати невеличкий дощ на Каміно навіть приємніше, ніж іти під спекотним сонцем влітку.
Середньовічний міст в Понтесамайо, побудований о 10 ст.
Тому вважається, що найкращий час для Каміно — квітень, травень та вересень, жовтень. Влітку може бути занадто спекотно, і я чула, що паломники починають іти о п’ятій ранку, щоб уникнути спеки. Взимку занадто холодно — і на вулиці, і всередині альберге (гостели для паломників); окрім того, багато кафе та альберге закриваються на зимовий період.
У міжсезоння ж зливи можуть бути досить сильними та лити весь день. На початку квітня погода була дуже комфортною: +17 – +20 вдень, було і сонце, і помірно дощило.
Підготовка до Каміно
Через те, що моє рішення йти Каміно було досить спонтанним, в мене не було часу на якусь спеціальну фізичну підготовку (ті, хто готуються, починають ходити пішки довгі дистанції). Я просто понадіялась на свою загальну фізичну підготовку, запитала подругу, яка вже ходила Каміно, що треба брати з собою, і зібрала свій наплічник.
Більшість порад про підготовку до Каміно попереджають, що наплічник не має перевищувати 10% ваги людини — треба брати лише найнеобхідніше.
Найнеобхідніше — це вже ношені зручні кросівки (вдягти нове взуття буде величезною помилкою, бо розношувати його під вагою наплічника, йдучи більше 10 км кожного дня, — це дуже погана ідея); дощовик або мембранна куртка (захищає від води), фліска, спортивні штани, дві футболки та дві пари шкарпеток і спідньої білизни.
(Ще один плюс йти в сонячну погоду — це те, що зазвичай майже в кожному альберге можна попрати свої речі та повісити сушитись на сонечку. Також в більшост альберге є пральні з платними сушилками та пральними машинками, хоча я так і не зрозуміла, яким чином такий критичний мінімум речей можна і прати, і сушити в машинках, якщо мандруєш сам. Я все прала руками).
Окрім того, обов’язково треба брати беруші, пляшку для води (проте на моєму шляху я зустрічала критично мало фонтанчиків із питною водою), аптечку з пластирями та мазями для м’язів.
Також я брала свою каву, чайні пакетики, батончики на перекус та швидко-заварювальну їжу. Це, звичайно, допомогло зекономити пару євро на їжі, але й додало трохи ваги.
Тим не менш, якщо непогана кава для вас є важливою — беріть свою, бо в альберге вона майже завжди відверто жахлива.
Де ночують паломники
Існують два види альбергес: муніципальні (державні) та приватні. Муніципальні коштують 10 євро і надають базові, навіть трохи аскетичні умови: зазвичай паломники сплять у великих кімнатах по 20–40 ліжок у кожній, мають душ та базову кухню. В таких альберге не видають рушники та постільну білизну, тож якщо планувати зупинятись у таких альберге, з собою ще треба мати спальний мішок. Окрім того, в тому єдиному муніципальному альберге, в якому я зупинялась, на кухні не було нічого, окрім мікрохвильовки (навіть столових приборів або горняток), тож для таких альберге ще добре б мати з собою набір посуду для приготування їжі.
Приватні альберги надають більше комфорту: там і кімнати з меншою кількістю людей, і рушники та постільна білизна входять у ціну, і майже завжди такі альберги мають пристосовані для готовки кухні, а часто в ціну ще й входить невеликий сніданок. Також іноді в приватних альберге є невеличкі ресторанчики, де можна замовити їжу. Ціна за ніч у таких альберге — 18–24 євро.
Звичайно, на шляху є і повноцінні готелі для тих, хто прагне справжнього комфорту. Але чи вартий той комфорт навіть одного вечора за спільною вечерею в компанії незнайомців, яких шлях звів разом у цей вечір, щоб розділити втому, натхнення та історії? На мою думку — не вартий.
Треба сказати, що і в муніципальних, і в приватних альберге не рідкісна справа — натрапити на клопів. І це не питання чистоти альберге — навіть у найчистіші їх просто приносять з собою паломники. Мене клопи покусали один раз, але додому, на щастя, клопів я не привезла.
Харчування на шляху
Як я вже зазначила, на каміно є декілька опцій, як організувати своє харчування. Якщо в альберге є кухня, то можна готувати їжу, яку несеш із собою або куплену в супермаркеті; можна харчуватися в ресторанчиках при альберге; можна повністю харчуватися лише в кафе та ресторанах містечок, де зупиняєшся. Зазвичай я або сама готувала собі сніданок, або снідала тим, що було включено в ціну альберге; обідала я в ресторанчиках, бо багато з них пропонують комплексний “обід паломника”: за фіксовану ціну 10–12 євро ви маєте обід із першим, другим, кавою або чаєм, водою або вином. В одному з містечок у складі такого обіду мені принесли пляшку вина – цілу пляшку мені одній! Вечеряла я або готовою їжею, яку купувала в супермаркеті, або в ресторанчику при готелі.
Якщо узагальнити все вищесказане про ціни на житло та їжу, можна зрозуміти, що паломництво Каміно де Сантьяго може бути досить бюджетним досвідом.
Паломники
Для мене, яка любить зустрічати людей із різних куточків планети та слухати їхні історії (і звичайно ж, ділитися своєю), каміно — це скарб. Хоча більшість шляху я йшла сама, бо потребувала цього в той момент життя, вечори та деякі частини дороги я таки ділила з іншими. Природа шляху така, що ти постійно зустрічаєш одних і тих самих людей у різні його моменти: то десь у кафе посеред дороги, то просто під час ходьби, то в кінці дня в альберге або в місті. Найсолодший момент каміно — це зустріти тих, з ким ти ділив цей шлях, вже в Сантьяго: в цю зустріч ви обіймаєтесь як рідні, вітаєте один одного із завершенням шляху і розумієте, що вас, незнайомців, об’єднує щось трошки надзвичайне.
Як довго я буду пам’ятати тих, хто розділив зі мною мій перший каміно? Можливо, до останніх своїх днів, а може, й скоро забуду: латвійська дівчина Аня, якій не потрібні були пояснення про нашу війну; брати-поляки, один із яких переміг у боротьбі з раком; дивний француз і його щойно зустріта канадійська подруга, з котрою я мала розмову французькою після пари келихів вина; чешка Людка, чоловік якої залишився вдома, і яка щовечора випивала літр вина, а вранці прокидалася свіжа як огірок і йшла; німецька дівчина зі складним ім’ям, з якою ми пропустили особливу церемонію для паломників у соборі… і багато інших анонімних паломників, з якими я ділила шлях, кімнати альберге, розмови та їжу.
Епілог
Шлях не виявився для мене фізично дуже важким. В середньому я йшла 15-18 км/день, але мала наплічник приблизно 10-12 кг (трохи заважкий, якщо наслідувати рекомендації). Перші два дні мої ноги та спина звикали. Потім стало легше. Були також мозолі, хоча я й вдягла старі кросівки, в яких ходила в походи останні роки. Найбільшим випробуванням для мене стали ночі в альберге. Не дивлячись на те, що я користувалась берушами, деякі ночі я майже не спала через неймовірно голосний храп інших. Тож моя наступна покупка для подорожей – найкращі беруші, які тільки існують на світовому ринку.
Коли зустрічаєш паломників, багато хто з них розказує: йдуть Каміно вже не вперше. Хтось – другий, хтось – четвертий, хтось – дев’ятий! І правда – каміно затягує, і вже в передостанні дні свого шляху я зрозуміла, що повернусь. Каміно є аналогією життя. Тут є і моменти щастя та суму. Підйоми та спуски. Когось ти зустрічаєш, а з кимось прощаєшся. Як і в житті, яким би втомленим ти не був ввечері, на ранок ти знов якимось дивом маєш сили, щоб встати і продовжити свій шлях. Каміно – це процес, у якому ти йдеш до своєї мети. На цьому щляху ти зустрічаєш себе.
Мій перший Каміно я присвячую життєвому шляху своєї дорогої Наташі. Я завжди любитиму та пам’ятатиму тебе.